Можна нескінченно дивитися на химерні вигини імперської свідомості – особливо антивоєнні та нібито зі співчуттям і на підтримку України, пише Катерина Марголіс.

Діапазон великий – від незнищенного бажання обговорювати які завгодно імперії, окрім власної, неодмінних побажань пам’ятати про те, що це війна нібито Путіна, а не росіян, хоча при цьому вона чомусь раз у раз громадянська і “братовбивча”, від виснажливого занепокоєння про “розлюднення” тих, кого розлюднюють фізично співвітчизники тих, хто турбується (відриваючи руки, ноги, життя, відриваючи від дому, від звичного нормального способу життя, від професій, планів, від усього) – до знайомої інтонації старшого брата та апропріації в цих цілях голосу Заходу і знову знайомої звично-повчальної риторики: мовляв, будете себе погано поводити, дорогі брати менші, наполягатимете на власній окремій ідентичності та правах розмежуватися з нами раз і назавжди – то вам зброї не дадуть великі дядьки і кінець вам (типовий булізм, поведінка старшого улюбленця, не лише впевненого у власних апріорних правах і безкарності, а й у своїй приналежності до цього світу дорослих).

Весь цей діапазон укупі з інфантильним невіглаством дівчинки на табуретці блискуче представила на суд публіки Юлія Латиніна в ефірі Латиніна vs Портников у Марка Фейгіна.

Щоправда, замість табуретки у вже злегка вікової дівчинки було червоне шкіряне крісло і такий самий светр із ниткою перлів. Хотіла по-королівськи, а вийшла криваво-корява “училка”. Таке відчуття, що над ефіром працював режисер художнього кіно і навіть трохи перестарався при підборі колориту й образу.

Особливо на контрасті. Тому що парирувала їй – блискуче, легко, з посмішкою людина феєричної ерудиції та світогляду – без краваток і піджаків, у білій у цяточку (немов метафора розмаїтості) сорочці на тлі просто світлих шпалер без усяких кривавих підборів, для якої весь цей театр та антураж домінування був просто непотрібний: кожне його слово й аргумент були водночас віртуозними й глибоко вкоріненими в історичних фактах, були не тільки розгорнуті на весь культурний обрій, а ще й особисто прожиті, об’їжджені, оплачені і, (хоча його смак і почуття гумору не дозволяє йому таку патетику публічно), – оплакані. Пропущені через власний життєвий шлях і вибір мільйонів українців, але не розбавлені жодною дешевою сентиментальністю.

Весь біль за кадром. А в кадрі – просто біле в цяточку проти червоного.

Знання проти невігластва. Правда проти міфу. Світогляд проти обмеженості, європейська ерудиція проти псевдоінтелектуального дилетантства. Почуття гумору замість чванства. Власний професійний шлях проти династичних привілеїв і блату. Свобода проти задушливого рабства.

Я безмежно поважаю і захоплююся моїм улюбленим журналістом Віталієм Портниковим і не шкодую про витрачений на перегляд час (зазвичай я читаю тексти і не дивлюся жодних ефірів). Я щаслива, що минулого року мала навіть честь двічі чи тричі розмовляти з ним в ефірі.

І сьогодні спостерігати цю блискучу партію, в якій імперська зарозумілість виглядала так неосвічено і жалюгідно, а звична самовпевненість зазнала такої нищівної поразки, було справжнім задоволенням і, сподіваюся, прообразом майбутньої перемоги іншого порядку.

Імперії вмирають у головах. Але спочатку їх корчить, вони звиваються і продовжують посилати ракети та отруювати уми. Одне без іншого не буває.

Але й це не назавжди.

Підготувала: Ніна Петрович