Нарешті в солідному столичному видавництві вийшла книжка культового українського письменника Василя Рубана «На протилежному боці від добра».

До неї ввійшов знаменитий однойменний роман, а також твір, який пробивав собі довгі 20 років дорогу до видавця і відомий обізнаній публіці лише у журнальному варіанті, – роман «Любиш не любиш».

Роман про Київ і кохання

Останній роман присвячений темі людських взаємин, дія розгортається в Києві та його передмістях: вулиця Ломоносова, де розташовані студентські гуртожитки, селище Корчувате, центр столиці, метро… Часовий проміжок – від 1967-го до приблизно 1987-го.

Василь Рубан стверджує, що хотів звернути увагу на те, чого люди зазвичай не помічають. «У нас любов заідеологізована, «зарелігієзована», загнана у такі рамки, де немає широти поняття. А фактично любов – це суцільна енергія, яка відбувається між усіма людьми весь час. Потрібно цінувати будь-який момент кохання», – пояснює письменник.

Однак додає, що роман – це також і картинка кінця Совєтського Союзу. І сподівається, що читачів не відлякає тривалість дії – близько 20 років.

«Спєцбольной» і «принудлєчєніє»

На унікальному романі «На протилежному боці від добра» треба зупинитися докладно. Річ у тім, що перед нами автобіографічна проза. Роман має документально точну основу, розповідь ведеться від першої особи, таким чином, герой твору однозначно ідентифікується із самим автором, письменником Василем Рубаном.

Колишній дисидент Рубан 1972 року пише програму Української національної комуністичної партії, мета якої – відокремлення України від СССР, тобто Самостійна українська комуністична республіка.

Після того як письменника заарештовують, йому «дають діагноз», тобто визнають психічно хворим. Отже, психушка. Така чи подібна дилема стояла в ті часи перед багатьма чесними людьми, які понад усе цінували свободу особистості й права людини. Серед них, зокрема, в’язні Дніпропетровської психушки Анатолій Лупиніс та Олександр Бобринський.

Роман починається сценою, коли героя везуть у етапному вагоні, який зеки називають «столипіним», до Дніпропетровська «на спец».

Напругу тексту становлять контраст між спокійною іронічною манерою авторської розповіді й самим змістом тексту, насиченим алогічними, ірреальними обставинами арештантського середовища і буття, вважає дослідниця роману Леся Степовичка.

«Голодного хворого прив’язують до ліжка і вводять інсулін. Інсулін поглинає в організмі залишки цукру, від чого мозок людини стає перед проблемою смерті. Різні мозкові сигналізації спрацьовують як запобіжники перед настанням наглої смерті, і всю істоту людини роздирає божевільний страх», – колишній дисидент Василь Овсієнко уголос читає на презентації роману уривок з твору Василя Рубана «На протилежному боці від добра».

Психлікарню, в якій утримували письменника, відкрили у 1968 році, саме коли у Радянському Союзі процвітала каральна психіатрія, розповідає дисидент. Політв’язням діагнози ставили не лікарі, а кадебісти – причому в самій Москві. Для таких пацієнтів існувала своя термінологія – «спєцбольной» і «принудлєчєніє». Василь Овсієнко розповідає, що також поставав перед вибором: в’язниця чи психлікарня. «Ви не захищаєтесь. Людині властиво захищатися. Я маю сумніви у вашій психічній повновартості», – такі слова він чув від слідчого. Каже, шантажу не витримав. «Тоді страх був постійний, що, відібравши усе, відберуть ще щось, найостанніше», – пригадує Овсієнко.

Без епатажу геройства

Василь Рубан повівся інакше. Згадує: у психлікарні страшніше, ніж у в’язниці – можуть зробити що завгодно. «Я думаю, він зміг витримати усе це, бо знав, що має написати «На протилежному боці від добра», – вважає Василь Овсієнко. Роман порівнюють із «Пролітаючи над гніздом зозулі» американського автора Кена Кізі, але це порівняння можливе лише з літературної точки зору, а не дискурсивної.

Герой роману, «спєцбольной», виконує різноманітні примусові роботи: плете сітки, пере брудні халати санітарів, прасує їх, стоїть «на черпаку», тобто на роздачі їжі. Все буденно, прозаїчно, без епатажу геройства, без ейфорії героїзму.

Та в’язневі щоденно доводиться долати важкі випробування.

Наприклад, підселення психологічно несумісної людини, до того ще й стукача, з яким треба жити вдвох у палаті-камері: «Вже під кінець слідства мені підібрали такого, що через нього в мене стався психічний напад. До того він був матюкливий, аморальний шофер-дальнобойщик; махлював, коли я грав з ним у доміно, і лаявся, що я став молотити руками і ногами у двері, і, коли прибігли наглядачі, у нестямі кричав, щоб від мене забрали це падло, бо я йому вирву горло. Прийшов начальник тюрми Сапожников. Цей був свідомий своєї місії душити нас в Україні. …Ховаючи задоволення від того, що їм удалося вивести мене з рівноваги, він заявив, що у них тут не готель, щоб вибирати собі напарника… Проте на вечір мене перевели в окрему камеру, і я там сидів, доки не почав говорити сам до себе і доки не попросив, щоб мені когось підселили».

Роман-вирок

Отож, і випробування камерою-одиночкою загрожувало в’язневі схибленням від мук самоти.

Випробуванням є і побачення з дружиною та дітьми (раз на рік), які героєві здаються «безглуздими». Адже сказати нічого не можна, усе прослуховується. Дружина дивиться на втомленого, змученого, апатичного чоловіка, їй уже наговорили про нього всякого. І вона вже не знає, що й думати. І питає з несміливою надією: «Ти такий, як і був?»

Випробування від щоденного кількаразового маніпулювання ліками, коли герой примудряється не ковтнути пігулки, а заховати їх язиком в дупло вирваного зуба, імітація загальмованості при зустрічі з лікарем – усе це забирає сили.

Випробування товариством, з яким щоденно доводиться спілкуватися. А публіка психушки – різномаста. Вбивці, ґвалтівники, дрібні злодії і домушники, гомосексуалісти. Але й інтелектуали, мрійники, зрідка свій брат літератор. «Я тримався між політичними і кримінальними», – говорить герой. Серед перших йому трапився Володимир Придиба, який «сидів за співучасть в убивстві голови сільради (стояв на шухері), бандерівець. Йому не дали діагнозу, а признали реактивний психоз, і ось вже 14-й рік час від часу возили на суд і назад на спец. Його «подєльніка» вже давно розстріляли, а він все ще боровся за життя, – пише автор, – за кожним приїздом проходячи курс сірки з галоперидолом і аміназином. Це завжди півроку посилених катувань. Крім того за ці роки він проходив і інсулін, і електрошоки, і магнезію. Звичайно, якби він з’їв усе, що йому призначали, він би вже сто разів помер. Але як тільки він зіскакував з голки, зразу ж просився на роботу, на будь-яку, і працював самовіддано і старанно. …Придиба був залізний чоловік».

Твір Василя Рубана – це роман–вирок тоталітарній совєтській системі й водночас доказ нездоланності високого людського духу. Система творила малу божевільню в психушках і велику – по всій території імперії. І вона програла.

"Київський Носоріг"