20 лютого Верховна Рада зробила чергову спробу знову розпочати виконувати свої прямі обов’язки, але погоджувальна рада не привела до порозуміння між парламентарями, котрі з початку цього року не змогли жодного разу хоча б зібратися у повному складі.

Навіть політичні неофіти вже зрозуміли, що стан, в якому перебуває держава характеризується коротким словом «криза». Попри те, що парламент демонструє неспроможність ефективно працювати, його керівництво піднесено рапортує, що усе гаразд. Спікер відмовляється довести, що коаліція депутатських фракцій існує насправді, а не лише в його уяві. Справа підтвердження існування коаліції депутатських фракцій перейшла вже у судову площину.

Експерт Венеційської комісії, голова правління ГО «За демократію через право» Марина Ставнійчук вважає, що нинішня парламентська криза є закономірним проявом більш глобального явища – системної політико-правової  кризи в державі, яка нині ввійшла у найбільш небезпечну фазу. Наша розмова починається з аналізу глибинних причин цього явища.

– Повернувши редакцію Конституції 2004-го року, держава перейшла на модель парламентсько-президентської республіки. Але за усіма ознаками, весь період з початку 2014-го року, держава, будучи за Конституцією парламентсько-президентською республікою, фактично продовжувала жити у вимірі президентсько-парламентської. Тобто формально була прийнята одна Конституція, а фактично залишилась діяти попередня. Очевидно, що з обранням на пост президента Порошенка, різниця між формальною Конституцією і «неформальною», яка діє насправді, тільки підсилилась. І це неминуче, – як під час попереднього періоду, так і зараз, – мало призвести до глибокої системної кризи. Що і сталось.

Практично від того моменту, коли був відправлений у відставку уряд Яценюка, суспільство в особі експертів, журналістів та частини політиків, вимагає пред’явити формалізовані документи щодо наявності коаліції в парламенті. Існування коаліції депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу, є сьогодні конституційною вимогою. На момент формування уряду чіткої формалізації коаліції не відбулось. Із цілком зрозумілих причин – кількість депутатів провладних фракцій не дотягувала до показника, передбаченого Основним Законом. Отже, теперішній уряд був сформований з абсолютним порушенням Конституції України. Цей випадок для новітньої історії України – унікальний, таке сталося вперше. І з цього моменту питання наявності коаліції було постійним фоном існування цього парламенту. Нині спостерігаємо апогей – Рада остаточно втрачає здатність працювати.

–        Вимога до Парубія у судовому порядку оголосити списочний склад коаліції на Вашу думку – буде мати правові наслідки?

–        Ця вимога цілком логічна, адже мова іде про неправомірні дії з боку голови парламенту – не оприлюднення інформації, якої вимагає Конституція України для широкого загалу…

–        Тобто спікер парламенту діє всупереч Конституції?

–        Безумовно! Тому всі ознаки неправомірності дій з боку голови парламенту мають право бути оскаржені до Вищого адміністративного суду України. Цілком очевидно, що можуть оскаржуватися як неправомірні дії, так і бездіяльність.

–        І суд може зобов’язати Парубія опилюднити список?

–        Так, і подібне вже було у практиці неодноразово. Суд може зобов’язати посадову особу оприлюднити відповідні відомості. Але абсурд цієї ситуації полягає в іншому: не надаючи інформації про формальну вимогу Конституції України, голова Верховної Ради посилається на саму Конституцію! А саме на статтю 19, яка визначає вкупі із статтею 8, власне засади правового порядку в Україні. Стаття 19 передбачає, що правовий порядок ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством. Це стосується усіх громадян. А що стосується органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, то вони зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень, та у спосіб, що передбачений Конституцією і законами України! Ми виходимо з того, що Конституція України (статті 83, 114) чітко формалізує порядок утворення коаліції депутатських фракцій. Але якщо ми візьмемо Закон України «Про Регламент Верховної Ради України», то побачимо дивні речі! Парламент, який ще у лютому 2014-го року повернув редакцію Конституції парламентсько-президентської республіки, до теперішнього часу не вніс до закону про свій регламент положень, які стосуються порядку утворення коаліції!

–        На Вашу думку, такий «ляп» може бути свідомим?

–        Тут лише два варіанти. Або це відбулось в результаті повного невігластва людей, які очолюють державу, або, дійсно – свідомо. Бо я взагалі не розумію, як можна було цього не зробити! Але вдаватися у причини – марна трата часу. Просто треба розуміти – Конституція України згідно статті 8 має найвищу юридичну силу. І норми Конституції України є нормами прямої дії. І якщо парламент або не допетрав, або свідомо не змінив відповідний розділ свого Регламенту, пов’язаний з порядком утворення коаліції – це його проблема. Це не означає, що норми Конституції не повинні бути дотриманими! Такий дикунський стан, за великим рахунком є просто злочином з боку самих парламентарів. Їхні делегації мандрували до Брюсселя, до Парижа із розмовами про якусь міфічну парламентську реформу, а при цьому основні, ключові речі функціонування парламентаризму взагалі і парламенту зокрема, не відрегулювали в Регламенті Верховної Ради! Нефаховість сягнула рівня дрімучості!

Це стосується не тільки парламенту і кризу ми маємо не тільки в ньому. Я давно кажу про те, що ця криза – системна, політико-правова, яка охопила усі державні інститути.

– В чому вона проявляється?

– Розглянемо, наприклад, інститут президентства. Нині глава держави фактично замість виконання своїх конституційних повноважень, доволі часто підміняє парламент. Звичайно, формально парламент ухвалює рішення, але приймаються вони не там, а на вулиці Банковій. Так було, скажімо, зі змінами Конституції, з рядом інших ключових законів.

Щодо виконавчої влади, достатньо оцінити «реформаторський рух», і криза також стає зрозумілою. Яку з них не візьми, – усі знаходяться у зародковому стані, через те, що політична воля на якісні системні зміни відсутня.  Натомість є бажання імітувати ці реформи. Навіть хороші, якісні механізми, які пропонуються Україні, скажімо, система «Прозоро», декларування – усе це не працює на сто відсотків. З іншого боку – значною мірою доводиться до абсурду.

Найбільш яскраво своєрідний «мікс», який відображає кризу парламенту, кризу уряду як інституту виконавчої влади, кризу президентську, проявляється у вирішенні питань протидії збройній агресії Росії. Всі рухи і парламенту, і президента, і виконавчої влади відбуваються у якомусь гібридному режимі. Бо, з одного боку, ми ігноруємо абсолютно норми Конституції України: все, що мало бути зроблене ще три роки тому в імперативному порядку, ще після анексії території Криму – визначення агресії, воєнного стану – не було зроблене. І через це ми дуже серйозно потерпаємо не тільки в середині країни, а і в геополітичному плані. Бо, даруйте, ситуація з «Мінськом-1», «Мінськом – 2» виглядає абсолютно непослідовною. На останньому засіданні «Нормандської четвірки», яке відбулось у листопаді 2016 року, було дано доручення міністрам закордонних справ показати дорожню карту вирішення конфлікту на Донбасі. Десь через місяць пан Клімкін зробив заяву про те, що пропозицій немає, вони неузгоджені. Після Мюнхенського безпекового форуму стало зрозуміло, що влада України не має чіткого нового плану, при тому, шо «Мінськ-1» вмер, а «Мінськ-2» вмирає. Абсолютно очевидно, що цей формат і план дій є безперспективним. А чітких комплексних пропозицій у декількох варіантах влада України не має, не має уяви, яким чином рухатись далі. Тобто на міжнародному фронті ми також маємо серйозну кризу, яка походить від колаптоїдного становища усіх гілок нашої влади.

– Універсального засобу вирішити кризові явища у всіх державних інститутах, мабуть, не існує?.. Але щодо недієздатного парламенту, – тут з правової точки зору, здається, все просто.

– Сама конституційна формула стримувань і противаг дає президентові, як арбітру в цій системі, можливість вирішувати проблему навіть за наявності системної кризи. Зокрема, стаття 90 Конституції України, передбачає три обставини, за яких Президент України може припинити повноваження парламенту. Відсутність коаліції депутатських фракцій протягом місяця є серед таких підстав. Стаття 90 передбачає чіткий механізм – якщо немає формалізованої коаліції депутатських фракцій, президент має право достроково припинити повноваження парламенту. Безумовно, тут йдеться про право президента, тому що завжди цей механізм не є виключно правовим. Тут завжди відіграє роль політична складова – питання можливості, доцільності, раціональності…. І тому ми говоримо саме про політико-правову кризу. Але Конституція дає можливість цивілізаційного виходу з такої кризи, це – дострокові парламентські вибори.

– Але ж влада відкидає навіть таку думку.

– Бо очевидно,  що в це питання включена достатньо серйозна політична складова. Яка, пов’язана з тим, що сьогодні в суспільстві є суцільна зневіра, відсутній політичний зв’язок між народом і владою. А відтак, влада не може розраховувати, що ті фракції, які сьогодні складають більшість в парламенті, підтримують своїми голосами ухвалення у різний спосіб (під тиском, за гроші, за домовленостями) відповідні потрібні рішення, знов у достатньому депутатському складі зайдуть до парламенту. Через ці міркування у влади відсутня політична воля до нормального цивілізованого виходу з  кризи.

Головна проблема в тому, що значна частина людей, з числа тих, що сьогодні керують державою, ані не мають відповідного рівня підготовленості, ані політичної, ані правової культури. Це очевидно з більшості їхніх кроків, і ситуація із міфічною парламентською коаліцією не є виключенням. Обговорювати це можна нескінченно, але який загальний вихід? Мені здається, що, враховуючи весь попередній досвід, не може Петро Порошенко не аналізувати долю попередніх президентів України. Звичайно, можна занурити президента, так би мовити, у «теплу ванну», як це іноді робить оточення. І розказувати про успіхи, перемоги і другий термін… Челядь може скільки завгодно меду підлити у ту тепленьку водичку… Але я далека від думки, що нинішній президент не може не розуміти реальну ситуацію.

Логіка проста – усі неправдиві посили дають неправдивий результат. Якщо всі інститути держави функціонують за межами правового поля, у глибокій кризі, значить, це неминуче призведе до делегітимізації усієї держави. Яка буде мати відповідні наслідки як всередині країни, так і ззовні.

–  Але якщо бажання вирішити кризу правовими механізмами немає, то який сценарій залишається? Є певні маркери, на кшталт спроби внести жорсткі зміни у КПК або підпорядкувати суддівську систему. Чи не є це ознаками того, що влада обрала жорсткий, репресивний шлях втримання ситуації?

– Ці маркери проявились не сьогодні. Скажімо, що попри гарну вивіску, попри декларовану мету створення ефективної судової влади, декі «дрібнички» судової реформи, які широкий загал не бачить – свідчать про те, що «незалежне правосуддя» має бути тільки в рамках підпорядкованості одній людині. Тяжіння до авторитаризму прослідковувалось тоді, не зникло воно і зараз.

І ось з одного боку ми бачимо небажання вирішувати кризу цивілізовано та демократично, у конституційний спосіб, з іншого – «закручування гайок». Додамо сюди повний контроль над ЗМІ, підпорядкування свободи слова свободі слова однієї людини чи групи осіб. Плюс боротьба із політичними опонентами, в якій засоби не мають значення, головне – ціль.

Судячи з цієї картини, сьогодні шукаються шляхи виходу з кризи саме в такій – авторитарній – парадигмі.

– Але хіба немає розуміння, що це – абсолютно деструктивний шлях?

– Є вірогідність того, що ситуацію спробують виправити «косметично»: переформатують уряд, можливо зміниться керівництво парламенту. Поміняються прізвища очільників. Але система та підходи при цьому залишаться.

Тобто знов протягнуть певний період часу. Але за таких умов криза лише буде поглиблюватись. Розумієте – країну не може постійно «штормити». А ми з 2004-го року перебуваємо у зоні постійних політичних штормів. Дві революції! Після кожної народ щиро хотів будувати інше суспільство, а влада, яка приходила на хвилі революційних подій, мала на меті консервацію існуючого положення. І така неспівставність суспільного попиту і тих, хто мав би відповідати на цей попит, весь час продукує кризу.

Але ж країна не може розвиватись виключно шляхом революційних подій. Історія показує, що позитивні результати досягаються лише еволюційним шляхом.

Ми ж уже третій раз підходимо до «революційного накалу»! Вже треба в легітимний шлях виходити із криз, до яких ми заходимо. Зрештою керівництво державою повинне зрозуміти безальтернативність саме правового, цивілізованого, конституційного виходу з криз. Не треба думати, що вихід з таких ситуацій – це завжди вихід Януковича. Поїхав, і Росія його взяла. Ще був вихід, наприклад, Чаушеску…

Тобто керівництву держави пора скидати пелену з очей і реально оцінювати те, що відбувається. І аби не доводити знов до революційних струсів, краще задіяти конституційні механізми для вирішення кризи.

Джерело