Кожного року Верховна Рада України розглядає сотні законопроектів і ще тисячі знаходяться на розгляді у комітетах, маючи мінімальні шанси дійти до зали. Загалом, кожного дня з’являється 8-12 законопроектів, але виходить, що лише 10% є достатньо якісними, щоб мати якісь перспективи. Однак, навіть ті закони, що не тільки розглядаються у залі, а й приймаються – зазвичай викликають безліч запитань як у громадськості, так і в експертному середовищі.

Давайте казати прямо – рідкий закон в Україні задовольняє інтереси тих, кого він стосується. По факту, ця хибна практика тягнеться ще з радянських часів. І ґрунтом для неї є стійке упередження, що "там, зверху" краще знають за якими правилами нам жити. Тож ми маємо фундаментальну проблему, що з кожним роком обходиться нашій країні все дорожче і дорожче, в усіх аспектах цього виразу.

Якщо ми погоджуємося, що існує подібна проблема, давайте хоча б зробимо припущення, в чому її корінь. Будемо відходити від протилежного. Можливо їм елементарно недостатньо фаху, щоб робити якісні законопроекти? На це я відповім, що не можна узагальнювати. Народні обранці дуже різняться за якістю їх освіти, досвіду та професійних навичок. Я особисто спілкувалась не з одним десятком депутатів, яких можна назвати справжніми інтелектуалами з величезним життєвим досвідом. Є багато депутатів в комітетах, які справді розуміються на своїй тематиці. До того ж, за кожним депутатом стоїть цілий офіс помічників. Інша причина, яка швидко спадає на думку – корупція. Не для кого не є секретом, що рівень корупції в Україні має величезні розміри. Але ж знову, це не є відповіддю. Дійсно, є закони за якими прослідковуються інтереси певних фінансово-промислових груп, але ж аж ні як не в усіх. Є багато законів, які взагалі не несуть в собі ніяких комерційних інтересів. До того ж, важко уявити, що за кожне голосування всім депутатам "заносять гроші". Проблема корупції в нашій країні дійсно масштабна, але не треба її зводити до абсурду і опускатися на обивательський рівень, звинувачуючи всіх і водночас нікого. Зрештою, питанням корупції повинні займатися відповідні органи. І якість їх роботи теж дуже залежить від законодавства.

На мою думку, головною проблемою низької якості та ефективності законодавства є недостатня комунікація. Комунікація між громадянами та владою, бізнесом та владою – тобто груп інтересів яких стосуються закони та тих, хто ці інтереси повинен виражати. Ви ніколи не міркували над тим, звідки рядовий депутат отримує інформацію на основі якої він приймає рішення? З телебачення? Інтернету? Експертів? Зустрічей з виборцями? Уявіть себе на його місці і скажіть відверто: таких джерел достатньо, щоб приймати зважені рішення, на основі яких буде жити вся країна?

В багатьох країнах заходу, в тому чи іншому вигляді, існує інститут лобізму, що бере на себе роль професійної ланки, що пов’язує групи інтересів та владу. Я знаю, що це слово в достатньо великої кількості українців викликає асоціації із США або корупцією. Але насправді, існує багато форм та практик, в яких може виражатися широке розуміння лобізму: GR (government relation), адвокація (адвокаційні кампанії), PA (public affairs) тощо. Всі ці терміни несуть за собою одну мету – донести необхідну інформацію до осіб, що приймають рішення на державному рівні. Ключовим моментом в тих країнах, де легалізована практика лобізму, є формалізація її інструментарію. Формалізація дає змогу бути підзвітними суспільству, а також регламентацію дозволених і заборонених практик, з відповідними наслідками порушень.

Непотрібно лукавити, ринок лобізму існує незалежно від того, чи є для нього законодавче підґрунтя чи ні. Проблема в тому, що за відсутності формалізації та ж сама співпраця бізнесу та влади повністю залежить від особистих відносин з посадовими особами та депутатами і мають величезну корупційну складову. Паралельно, вже зараз в Україні діють і куди більш цивілізовані інструменти взаємодії груп інтересів та влади. Наприклад, GR послуги пропонують бізнес-асоціації, консалтингові компанії, юридичні компанії, комунікаційні агентства тощо. Їх поки що не так багато і їх назви добре відомі в певних колах. Окрім цього, великі міжнародні холдинги поширюють іноземну практику формування власних GR-відділів. Фахівці цього класу різко відсторонюються від образу класичних "решал", а використовуючи іноземний досвід, формують та проводять адвокаційні кампанії та доносять до ключових осіб саме інформацію, а не гроші.

Запит на подібні послуги поступово зростає, адже всі, і в тому числі український бізнес, втомились від корупції. Організовувати мітинги під парламентом 24 години на добу, м’яко кажучи, підходить далеко не всім, а інших варіантів не так багато. А кожна ініціатива міністерств чи Верховної Ради несуть певні наслідки. І хоча українському великому бізнесу, відверто кажучи, більш звично використовувати корупційні схеми; розуміння того, що не має гарантій, що куплене сьогодні рішення не буде відмінено завтра – поступово з’являється. Інструменти лобіювання дають куди більш стійкий результат.

Якщо дійсно поглиблюватись в тему, легалізація лобізму в Україні вигідна всім, окрім корупціонерів. І влада, і бізнес, і громадянське суспільство отримує зрозумілих для себе партнерів по діалогу. А головне - кращий альтернативний цивілізований інструмент донесення важливої інформації до осіб, що приймають державні рішення, чим організація масових протестів. Тим часом, у Верховній Раді припадають пилом не один закон про легалізацію лобізму в Україні й до внесення у порядок денний їм, нажаль, ще далеко. Я відчуваю навіть певну іронію в тому, що вітчизняні лобісти й досі не здатні згуртуватися, щоб пролобіювати закон про власну легалізацію.

Катерина Одарченко