14 серпня 1937 року за наказом радянської влади у Києві підірвали собор Михайлівського Золотоверхого монастиря XII ст. Злочин приурочили до великого православного свята – Медового Спаса.

Монастир більшовики закрили ще 1922 року під час антирелігійних кампаній та знищувати його не наважувалися. Ідея знесення виникла 1934-го, коли столицю УСРР перенесли з Харкова до Києва. На місці собору хотіли побудувати урядовий центр - дві велетенські споруди з пишними колонами, посередині яких мав стояти 34-метровий пам'ятник Леніну.

Рішення про підрив культової споруди приймалося на рівні ЦК КП(б)У. Деякі партійці дійшли думки, що собор був розбудований переважно у барокові часи, а не майже тисячу років тому, а отже "ніякого історичного й культурного значення не становить". Серед тих, хто виступив за підрив були Павло Постишев, Всеволод Балицький, Володимир Затонський.

У той же час НКВД почав залякувати мистецтвознавців та небайдужих до долі храму людей. Єдиним серед українських учених, хто відмовився підписати акт знесення, став Микола Макаренко. 4 січня 1938 року його розстріляють чекісти у Томську.

Після знищення собору, "грандіозного" урядового центру так і не збудували. Через незадовільний вигляд єдиної зведеної споруди - нинішнього Міністерства закордонних справ, будівництво зупинили.

Руїни собору простояли до кінця XX ст. 2000 року до річниці Різдва Христового храм відновили у стилі козацького бароко.