Як передає Еспресо.Захід, відвідувачів зустрічають фото загиблих азовців, 53 обличчя українських воїнів, підписані іменами, позивними та датами народження. Комусь із них було лише 22 роки, а комусь 62 – та на кожного із них чекали рідні: батьки, брати й сестри, дружини, діти. 

Тим часом на темно-коричневій стіні біля входу у Барак №2 білим написані усі прізвища. Біля неї можна було запалити свічку пам'яті, що й робили присутні. 53 свічки – по одній за кожного загиблого.

У річницю жахливого теракту, скоєного росіянами, усі зібралися разом, щоб нагадати та поділитися тим, що тепер назавжди із ними. Прийшли також бійці Азову, які лише нещодавно повернулися із ворожого полону, серед них і Арсен Дмитрик із позивним Лемко, який тієї страшної ночі сам перебував у бараку та допомагав рятувати своїх побратимів.

"О 23:00 я заснув, а о 23:15 прокинувся від вибуху. Перший вибух був за територією барака. Переконавшись, що шибки не повибивало, всі хлопці на місці й всі цілі, посміялися і далі лягли спати, – згадує він ту ніч (більше читайте у наступному матеріалі "Еспресо.Захід"). – Наступного разу я прокинувся від того, що відчув, як стікаю кров'ю, та від опіків".

Боєць розповів, як із вогню вони рятували побратимів, як ледве вибралися із наглухо зачиненого бараку, як окупанти тривалий час залишали їх, поранених, без допомоги, а дехто ще й усміхався.

"Хлопці, які вижили, яких ще повернуть, ніхто не забуде цієї лукавої усмішки того «хазяїна» бараку, в якому нас тримали. Ніхто не забуде тих знущань і зневаги, яких ми зазнали. Ми будем мститися до останнього. Хай пройдуть десятки років, та ми все одно їх дістанемо", – наголосив Лемко.

Рідні військових ділилися своїми спогади, а на двоярусних ліжках позаду сиділи діти, вбрані немов янголи, вони символізували душі загиблих. Між ними і дочка та син воїна, що був у полоні і які рік тому разом із мамою перебували в окупованому Маріуполі та дуже хотіли побачити тата.

"28-29 липня я нічого не знала. Я з Маріуполя і була там, без інтернету, без зв'язку. А 1 серпня був дзвінок, самі не вірячи, знайомі повідомили, що таке трапилося. Перша думка була – то нереально, то якась провокація, людина не може такого зробити", – ділиться Євгенія. – Далі декілька днів було у мене неспокою, але три пари очей, які завжди з посмішкою дивились на мене з вірою і надією, змушували зібратись, вірити і молитись. Проте 4 серпня знайомий подзвонив мені, попросив сісти, і сказав, що бачив прізвище чоловіка серед поранених".

Минав час і Євгенія разом із дітьми мусили покинути Маріуполь. Вже після виїзду вона побачила відео, на якому побачила чоловіка живим.

"А після того –  тиша, невідомість, – говорить Євгенія. – Я дякую всі тим людям, хто прийшов. Я дуже хочу, щоб ви нас почули і зрозуміли, наскільки це можливо. І щоб ви висвітлювали це, щоб ця пам'ять ніколи не минала".

Під час реквієму лунали вірші українських письменниць Вікторії Амеліної, Мар'яни Савки, Катерини Міхаліциної та воїна Артура Дрона, який скоро їде на фронт. Перший театр, який допомагав готувати реквієм, обрав ці поезії саме тому, що вони надзвичайно влучно й щемко описують біль і переживання, які війна принесла у життя українок та українців.

Підготувала: Ніна Петрович