Роковини окупації Криму ніяк не відзначили в Україні, не було гучних подій чи заяв, не збирались масово люди, ніхто особливо цього і не згадував. Натомість в Москві це назвали річницею, показали низькопробне інтерв’ю Путіна, яке більше нагадувало або явку з повинною, або щорічне послання Обамі з натяком, що ми не менш круті хлопці, ніж ви, і можемо влаштовувати війни на територіях, що входять до зони наших інтересів.

Особисто я, спілкуючись з давніми друзями з Криму, часто ставила жартівливе запитання, «чи є життя в окупації».  Ми дружньо можемо над цим посміятись, я вже не намагаюсь вступати в довгу полеміку, бо для цього все-таки варто спілкуватись особисто, а не телефоном. Тим не менше, можу стверджувати, що життя в окупації таки є. Як у них без нас, так і у нас без них. Наші ЗМІ показують часто всі темні сторони життя в Криму, обивателі розповідають, що нічого особливо не змінилось, дехто з бюджетників розповідає, що зарплата реально збільшилась, навіть змогли собі дозволити злітати літаком на Новий рік до Пітера. Переконана, їхні ЗМІ, себто російські, не лише висвітлюють суцільний негатив про Україну, але й придумують власний, аби зовсім не було сумніву, що в Україні життя вже нема зовсім. Проте ми без них живемо, у нас є політичне життя, економічні проблеми, соціальні негаразди, є маленькі перемоги, є втрати і на фоні всього цього Крим нам уже не такий цікавий. Єдине, що ми втратили в політичному плані з Кримом, це значний відсоток виборців колишньої Партії регіонів.

Весь процес анексії Криму був, як на мене, зовсім неестетичний і не відчувалось ніякої волі кримчан. Цікаво, чи вона у них взагалі є, бо активні проросійські люмпени зіграли гарно свою роль, проукраїнські громадяни здебільшого промовчали, решті – було байдуже – «хоч Росія, хоч Китай, хоч Україна, аби війни не було». Негарні бабці та тітки горлопанили під нашими військовими частинами, за ними йшли «доблестные вежливые люди» в повній амуніції із найближчого воєнторгу. Особливо активні бюджетники заявляли, що в Росії зарплати більші, курортники кричали, що росіяни – найбагатші туристи в Криму, бо українці зі своїм салом їдуть, а решта «людей із телевізору» вірили, що в Києві таки сталося озброєне захоплення влади і ось-ось прилетять американські марсіани з наміром всіх їсти, ну а почнуть, звичайно, з кримчан.

Під час усіх тих подій рік тому від багатьох чула аргумент, що, мовляв, кримчани ментально інші, вони завжди хотіли до Росії, бо Крим, як не крути – споконвічно (?!) російська земля. Я не хочу заглиблюватись в історичні факти глибокої давнини, бо будь-яка людина, якщо вона не ідіот, може поцікавитись ну хоча б історією приєднання Криму Хрущовим, не особисто, а Президією СРСР. Згодом сам Путін підписував документи про розміщення російської військової бази, де чітко було прописано, що російський флот перебуває на території України. Отже, саме російське керівництво визнавало цей факт.

Та мова не про те, а про кримчан, які так сильно сумували, що прагнули померти в Росії на території України. За роки незалежності, навіть в Криму, вже виросло покоління людей, які не мали совєтського минулого і навіть не знають, ЩО таке Росія. Вони знають її як сусідню країну. Може, навіть там бували, а дехто і ні, та навряд чи молоді люди від 10 до 35 років надто прагнули «додому», хіба що наслухались старших. За роки, проведені в Україні, в Криму почав розвиватись бізнес, який, здебільшого, ніяк не був орієнтований на Росію, і тепер саме цьому прошаркові населення, найбільш творчому та активному, ведеться найважче. Особливо тим, хто має виробництво, хто дає реальний продукт, чи то робить вино, чи вирощує рис, фрукти тощо. Весь цей товар реалізовувався в Україні. Курортникам стало важче, минулий сезон був провальним, проте наступний ризикує бути ще менш вдалим. І якщо росіяни такі щедрі, а українці жадібні, то пусті  готелі та забігайлівки чекатимуть самотньо на багатих росіян без власного сала, що дадуть виручку на рік уперед. Інфраструктурою Криму як ніхто не займався і за стабільних часів, так зараз і поготів не займається, сервіс там навряд чи покращився, ну а про транспортне сполучення та зручності в дорозі годі й казати.  От і вийшло так, що кримчанам легше приєднатись до іншої країни, аніж створити привабливі та комфортні умови для туристів, бізнесменів та активної молоді. Може, тому, що приєднання до когось не вимагає від людей фізичної та розумової праці і винахідливості?!

Легше сумувати за СРСР та розбитим соціалістичним майбутнім, яке так і не збудували, та згадувати ковбасу по два рублі, аніж збудувати сучасний курорт, організувати відмінний сервіс. Тужити за «совком», означає там і залишатись, хто старший і застав ті часи, нехай згадає, хто тоді був «крутим» - справді, працівники сфери обслуговування, які наділили себе правами хамити, дурити, робити все, аби їх просили про послугу. Згадайте славнозвісні совєтські кафе, де офіціант міг запросто послати клієнта куди по далі, продавці могли заховати половину товару під прилавок і продавати винятково своїм, директор другосортного готелю біля моря міг запросто відмовити людині у можливості проживання, якщо на те його воля.

От і Крим був, здебільшого, зоною обслуговування, бо вважалося, що то є курорт. А якщо є люди, що живуть біля моря, хоч вони в тому не мають жодної особистої заслуги, просто їм пощастило мати нерухомість саме там, вони теж залишають за собою право необґрунтовано завищувати ціни, при тому не гарантувати якісного сервісу, продавати продукти на ринках вп’ятеро дорожче, ніж на решті території, і особливо часто робити принизливі зауваження, якщо ти розмовляєш з ними українською мовою, та навпаки, зазирати в нічні горщики російськомовним з «масковскім» акцентом чи рідкісним англомовним туристам, при тому обдумуючи вже в голові, скільки з того можна здерти додатково.

А нині, після діяльності російських окупантів, буквально за рік Крим перетворився на величезну військову базу, яка загрожує не тільки Україні, але й усій Європі. Міністр оборони РФ Сєргєй Шойгу в цьому по-військовому прямолінійно зізнався. «Створене угруповання не лише забезпечить захист інтересів Росії в акваторії Чорного моря, але й дозволяє успішно розв’язувати завдання в далекій морській зоні», - заявив нещодавно міністр оборони. Для прикладу Шойгу навів дії російських бойових кораблів у Середземному морі, які «забезпечили постійну присутність». Також Крим став плацдармом для бойової авіації Росії. На його аеродромах базується повноцінне авіаційне угруповання. Будь-якої миті воно може бути посилена ракетоносцями Ту-22М3, а ті можуть нести ядерну зброю.

Нині Крим – це військова загроза Україні й усьому чорноморсько-середземноморському регіону. Нині окупанти ставлять наголос не на туризмі, не на малому й середньому бізнесі… Вони не приховують, що створюють мілітаризовану сіру зону. Жити більш-менш по-людському зможуть пенсіонери і бюджетники, а найбільш активні люди, які не покладаються на державу, шукають застосування своїх талантів у бізнесі, власній ініціативі тощо, будуть маргіналізуватися. Отже, доля Криму – це не лише деградація як туристичного об’єкту, деградація сільського господарства без дніпровської води, а й подальша деградація активних розумних людей, позбавлених споживацького ставлення до життя.

В утопії Васілія Аксьонова «Острів Крим» усе було трішки по-іншому…

Катерина Забродоцька, для Багнета