Фото: Джихан Гюнель

На тлі нових погроз Росії, посилення оборони східного флангу НАТО та дискусій щодо майбутнього колективної безпеки Європи дедалі актуальнішим стає питання: як поведуться держави Альянсу в разі прямої військової агресії Москви проти одного з його членів? Особливу увагу привертає позиція Туреччини, яка поєднує активну участь у військових структурах НАТО зі збереженням дипломатичних відносин із Росією.

У жовтні 2026 року безпекова ситуація в Балтійському регіоні знову опинилася в центрі міжнародної уваги. Наприкінці вересня та на початку жовтня Москва виступила з новими погрозами на адресу НАТО, зокрема у зв'язку з можливими діями Альянсу щодо Калінінградської області.

За оцінкою польського Центру східних досліджень (OSW), оприлюдненою 7 жовтня, російська сторона намагається стримати подальше зміцнення східного флангу НАТО, використовуючи риторику залякування ядерною зброєю європейських держав. Аналітики розглядають такі дії як частину ширшої кампанії тиску на Захід, спрямованої також на послаблення підтримки України.

На цьому тлі країни Балтії посилюють власну обороноздатність. Естонія переходить до концепції активної оборони, передислоковує військові підрозділи ближче до кордону з Росією та розвиває можливості швидкого реагування на потенційну агресію.

Занепокоєння викликають не лише заяви російського керівництва, а й інциденти у повітряному просторі країн НАТО. Зокрема, 14 вересня винищувач Альянсу збив над Литвою безпілотник, який, за повідомленнями, міг бути російським.

Усе це повертає європейську безпекову дискусію до фундаментального принципу Північноатлантичного альянсу: чи готові всі його члени діяти спільно в разі реального військового нападу?

Стаття 5 НАТО: історія та сучасні виклики

Основою системи колективної оборони НАТО залишається стаття 5 Вашингтонського договору, підписаного 4 квітня 1949 року. Відповідно до неї, збройний напад на одного або кількох членів Альянсу розглядається як напад на всіх.

Водночас стаття не передбачає автоматичного вступу кожної держави НАТО у війну із залученням її збройних сил. Кожен союзник зобов'язується надати допомогу, проте самостійно визначає заходи, які вважає необхідними, зокрема можливість застосування військової сили.

За понад сім десятиліть існування НАТО статтю 5 було застосовано лише один раз, після терористичних атак 11 вересня 2001 року у Сполучених Штатах.

Принцип колективної оборони набув нового значення після російської окупації Криму у 2014 році та повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022-му. Альянс почав суттєво посилювати військову присутність у Східній Європі, зокрема в Польщі, Литві, Латвії, Естонії та Румунії.

Під час саміту НАТО в Анкарі 8 липня 2026 року держави-члени вкотре підтвердили свою відданість статті 5, наголосивши, що напад на одного союзника означає напад на весь Альянс.

Однак політичні суперечності між США та європейськими державами, зокрема після військового конфлікту між Вашингтоном і Тегераном у 2026 році, продемонстрували складність ухвалення спільних рішень навіть між найближчими союзниками.

Саме тому питання полягає не лише у формальній чинності статті 5, а й у тому, наскільки швидко та в якому обсязі держави НАТО зможуть реалізувати її положення у випадку прямого зіткнення з Росією.

Туреччина між зобов'язаннями НАТО та відносинами з Росією

Окреме місце в цій дискусії посідає Туреччина, яка приєдналася до НАТО у 1952 році та залишається одним із ключових військових учасників Альянсу.

Географічне розташування країни, її військовий потенціал, контроль над стратегічними чорноморськими протоками та політичні контакти з москвою надають Анкарі особливого значення в системі європейської безпеки.

Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Туреччина підтримала суверенітет і територіальну цілісність України, водночас не припинивши політичного діалогу з Росією.

Анкара також відігравала важливу роль у дипломатичних ініціативах щодо війни, зокрема в укладенні Чорноморської зернової угоди.

Ще одним важливим чинником залишається Конвенція Монтре 1936 року, яка регулює проходження військових кораблів через Босфор і Дарданелли. Після початку повномасштабної війни Туреччина застосувала відповідні положення Конвенції, обмеживши проходження військових кораблів протоками.

8 жовтня 2026 року міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан знову висловив занепокоєння через посилення бойових дій у Чорноморському регіоні та загрози безпеці судноплавства. Це підтверджує, що запобігання подальшому поширенню розв'язаної Росією війни залишається одним із пріоритетів турецької дипломатії.

Разом із тим Туреччина вже безпосередньо бере участь у захисті повітряного простору східного флангу НАТО. З 31 липня 2026 року турецькі винищувачі F-16 виконують завдання Альянсу в Естонії. Отже, її роль у безпеці Балтії давно вийшла за межі політичних заяв. Ця обставина робить особливо важливим питання про те, як Анкара діятиме, якщо загроза переросте у відкритий збройний конфлікт.

Яку позицію може зайняти Анкара: оцінка турецького експерта

Щоб з'ясувати можливі сценарії розвитку подій та особливості позиції Туреччини, ми звернулися до турецького експерта з міжнародних відносин Джихана Гюнеля, повідомляють Facty.

На вашу думку, які сценарії можливі щодо позиції Туреччини в межах статті 5 НАТО в разі ймовірного нападу Росії на країни Балтії?

• Відверто кажучи, змоделювати такий сценарій досить складно. Загалом у сфері міжнародних відносин дуже непросто робити однозначні висновки щодо події, яка ще не відбулася. До того ж слід додати, що стаття 5 НАТО не встановлює для держав-членів Альянсу чітко визначеного зобов’язання. Звісно, одна зі складностей полягає й у тому, як саме стаття, яка залишає простір для тлумачення, діятиме за такого сценарію.
• Статтю 5 НАТО досі було застосовано лише один раз, після нападів 11 вересня 2001 року на вежі-близнюки у США. Проте Сполучені Штати самостійно провели операцію в Афганістані й не задіяли цю статтю. Під час «40-денної війни» між США та Іраном, яка відбулася цього року, президент США Дональд Трамп звернувся по допомогу до НАТО, однак європейські члени Альянсу відмовили, оскільки це не відповідало правовим засадам НАТО. Унаслідок цього впродовж останніх місяців стаття 5 стала предметом дискусій після заяви Дональда Трампа про те, що США можуть не дотримуватися її. Оскільки стаття 5 не передбачає для держав-членів Альянсу чітко визначеного зобов’язання, у разі ймовірного нападу кожна з них на власний розсуд може надати повномасштабну військову підтримку, військове обладнання, логістичну або дипломатичну допомогу. Звісно, це ще один чинник, який ускладнює ситуацію.
• Сподіваючись, що такого сценарію не станеться, хотів би оцінити його так. У разі ймовірного нападу визначальними будуть позиція США та їхня лідерська роль. Водночас очевидно, що пасивна реакція на будь-який напад поставить під сумнів стримувальну здатність НАТО. Крім того, на мою думку, це ще більше додасть Росії сміливості. Досі НАТО забезпечувало стримування, зокрема завдяки статті 5. За такого сценарію, вважаю, стримувальний потенціал статті 5, який досі існував на папері, муситиме проявитися й на практиці. Крім того, це стане випробуванням для Заходу в міжнародній системі.
• На мою думку, за такого сценарію Туреччина, зважаючи на свої відносини з Росією, насамперед може виступити за використання дипломатичних каналів. Однак позиція США та НАТО, безперечно, впливатиме на позицію Туреччини, так само як і позиція Туреччини впливатиме на НАТО. Одна з головних причин полягає у значному військовому потенціалі стримування Туреччини, а також у тому, що її дипломатичні відносини з Росією відрізняються від відносин інших членів НАТО. Існує також багато інших чинників: турецько-російські конфлікти минулого, період існування СРСР і холодної війни, Конвенція Монтре про режим проток, безпека Чорного моря та безпека Кавказу з погляду Туреччини. Якби ми почали розглядати всі ці аспекти, це зайняло б надто багато місця. Коротко кажучи, минулі уявлення про загрози безпеці, географічне розташування Туреччини, її сусідство з Росією через Чорне море, а також питання про те, на скількох фронтах Туреччині довелося б діяти в разі війни, безумовно, впливатимуть на її підхід.
• Туреччина досі активно брала участь у всіх місіях НАТО та виконувала всі покладені на неї зобов’язання. Нині в межах місії НАТО з патрулювання повітряного простору Туреччина здійснює повітряне патрулювання літаками F-16 в Естонії та Румунії. Вона також взяла на себе відповідальність за головний штаб Сухопутного командування НАТО (LANDCOM). Крім того, в межах своїх зобов’язань перед НАТО із 1 липня 2025 року до 30 червня 2026 року Туреччина відповідала за командування амфібійним оперативним угрупованням (CATF) та командування десантними силами (CLF) у складі Сил реагування Альянсу (ARF). З огляду на завдання та відповідальність, які Туреччина брала на себе, вважаю, що вона візьме на себе ті зобов’язання, які вважатиме необхідними відповідно до своїх національних інтересів.

Дипломатія чи військова підтримка: що визначатиме рішення Туреччини

Оцінка Джихана Гюнеля демонструє, наскільки складним може виявитися вибір Анкари в умовах прямого військового протистояння росії та НАТО. З одного боку, Туреччина залишається повноправним членом Альянсу, бере участь у його військовому плануванні та має значний потенціал для підтримки союзників. З іншого боку, її відносини з Москвою охоплюють не лише політичний діалог, а й питання регіональної безпеки, енергетики, торгівлі та ситуації в Чорноморському регіоні.

Важливо також враховувати, що можлива війна в Балтійському регіоні не обмежувалася б питаннями безпеки лише північного сходу Європи. Для Туреччини наслідки такого конфлікту могли б безпосередньо позначитися на Чорному морі, Кавказі та балансі сил між НАТО і Росією.

Чому це питання важливе для України

Для України дискусія навколо статті 5 НАТО має особливе значення. Повномасштабна російська агресія показала, що загрози європейській безпеці не обмежуються кордонами окремих держав. Посилення оборони Балтії, розвиток військової присутності НАТО у Східній Європі та готовність союзників протидіяти можливій агресії безпосередньо впливають на стратегічні розрахунки Москви.

Водночас позиція Туреччини є важливою і для українських інтересів, адже Анкара відіграє значну роль у питаннях безпеки Чорного моря, підтримує дипломатичні контакти з обома сторонами війни та залишається впливовим учасником євроатлантичної системи безпеки. Саме тому відповідь на питання про поведінку Туреччини у разі нападу росії на країни Балтії не можна розглядати окремо від війни проти України та ширших змін міжнародного порядку.

Головний висновок полягає в тому, що потенційне застосування статті 5 стало б випробуванням не лише для військових можливостей НАТО, а й для політичної єдності його членів. І хоча прямий напад Росії на країни Балтії залишається гіпотетичним сценарієм, його обговорення вже сьогодні відображає глибину безпекової кризи в Європі.

Для Туреччини такий розвиток подій означав би необхідність ухвалити одне з найскладніших стратегічних рішень: як поєднати власні національні інтереси, регіональну безпеку та зобов'язання перед союзниками по НАТО. А для самого Альянсу це стало б перевіркою того, чи здатний принцип колективної оборони гарантувати безпеку Європи не лише на рівні міжнародного договору, а й у реальних умовах війни.