07:01 / 15.03.2017 Общество

Станіслав Стеценко: "Україна потребує свого Джеймса Бонда. Думаю усьому свій час…"

Picture

Станіслав Стеценко - український літератор і журналіст. Після друку у періодиці у кінці 1990-х романів "Чорна акула в червоній воді" та "Монстр" був названий ЗМІ "дідусем українського трилера" і "батьком-засновником української літератури середньої полиці". Письменник працював головним редактором мистецького журналу "АРТ-Ukraine", редактором низки всеукраїнських та регіональних видань.

Останні шість років займався збором матеріалів та роботою над книгою "Війни художників". Роман, оснований на реальних фактах біографії відомого українського художника і розвідника-нелегала Миколи Глущенка, відображає події 1936 -1940 років. Серед дійових осіб як реальні історичні персонажі - Йосип Сталін, Адольф Гітлер, Вінстон Черчилль, їхнє найближче оточення, художники і літератори, які жили і творили в той час у передвоєнному Радянському Союзі й нацистській Німеччині.

Сьогодні книга "Війни художників" є лідером продажу низки великих книготоргових мереж. Так у одному із найбільших  інтернет-магазинів "Yakaboo" вона більше 200 днів залишається "хітом продажу", а у своєму розділі є лідером популярності і випереджає  навіть класиків шпигунського роману Ле Каре, Кленсі та Суворова, повідомляє "Багнет".

- Чому роман називається “Війни художників” – маються на увазі війни, в першу чергу, в ідеологічному сенсі?

- Ні, в сенсі буквальному. Дії роману "Війни художників" відбуваються  у 1940 році. Триває друга світова війна. Радянський Союз із націонал-соціалістичною Німеччиною дружать проти Англії і Франції.

Серед головних діючих осіб творчі особистості: Микола Глущенко (у романі Гущенко) – розвідник-нелегал і художник із європейським ім’ям; Адольф Гітлер – аквареліст-самоучка, який зірок із неба не хапав, але й не був зовсім вже нікчемний художника, як стверджувала радянська пропаганда; Уїнстон Черчіль – художник, що виставляв свої роботи під іменем Чарльз Морін;  Сталін –  в юності поет, після війни Пастернак готував переклад його поезій з грузинської;  Генріх Гофман – фотохудожник, друг Гітлера, він залишив нам левову частку фотоспогадів про  життя верхівки третього рейху; заступник наркома внутрішніх справ Берії – Меркулов  писав п’єси під псевдонімом Всеволод Рок і вони ставилися в театрах.  Дем’ян Бєдний, Олександр, Довженко – усе це діючі особи роману.

Художники керують державами, що воюють, художники беруть участь у війнах спецслужб. Тому назва  – "Війни художників".

- Робота над книгою тривала шість років. Ви багато займалися дослідницькою діяльністю в архівах. Вам вдалося передати атмосферу та настрої епохи початку Другої Світової війни. Але, напевне, залишилося багато матеріалу, який не увійшов у цю книгу. Будете продовжувати працювати над цією темою?

- Цікавих матеріалів було дуже багато. Я досить детально проштудіював ЗМІ 1940-го року, року близьких, майже любовних стосунків Радянського Союзу і націонал-соціалістичної Німеччини. Власне кажучи, тоді бажання написати шпигунський детектив перетворилося на бажання написати великий історичний роман.

Про якість роману  судити читачеві, але більше 200 днів "Війни художників" серед "хітів продажу" кількох великих книготоргових мереж.

- Пане Станіславе, що потрібне, як на ваш погляд, робити письменникові, аби його книжка насправді стала національним бестселером? Я маю на увазі не лише якісно написаний роман з цікавим сюжетом та яскравими постатями. Якою має бути культурна політика в галузі книговидання та пропаганди читання?

- В Україні сучасних авторів видають не більше  п’яти  видавництв. Вони і намагаються вибрати і видати потенційний бестселер. Поки що, судячи за накладами книг українських авторів,  це не дуже вдається. Видавці теж вчаться. Постсовковій українській літературі 25 років.  За літературними мірками, це вік навіть не дитячий, це вік грудної дитини.  Так що в української літератури ще все попереду. Буде і міжнародне визнання, впевнений, буде і свій Нобелівський лауреат.

З грудного віку літератури й випливає політика в галузі книговидання: материнська підтримка. Пестити і лілеяти. Це мають бути максимальні податкові пільги для української книги: ПДВ, податок на прибуток, в ідеалі навіть пільги на оподаткування працюючих і пільги на оподаткування поставок паперу.

А все, що зараз є: державні програми, конкурси – усе це дуже корумповане і приносить лише шкоду. Читач вважає, видання що отримало премію чи зроблене за державний кошт – це і є українська література. І дивується її невисокому рівню. Насправді, конкурсна і програмна книга, це дуже часто не краще з того, що у нас є в літературі.

- Герої вашої нової книги — немов живі, так і хочеться побачити цей сюжет в кіно. Чи не пропонують вам зробити сценарій? Можуть знайтися режисери?

Я спершу читач, а потім уже літератор. Перечитав багато книг, що були екранізованими. Вершини екранізації, на мій погляд, це те що не гірше за книгу.  Фільм "Хрещений батько" – за  однойменним романом, "Якось в Америці" – за романом Гарі Грея "Бандити", "Віднесені вітром" Маргарет  Мітчел. Тут екранізації не поступаються книгам. Але є маса фільмів, які не дотягують до книг. Тож я не ставлю такої мети і  ні з ким не говорив на цю тему.

Видавець роману "Війни художників", директор видавництва "Фоліо" Олександр Красовицький на презентації сказав, що він упевнений: за книгою буде знято фільм,  що Україна потребує свого Джеймса Бонда. Думаю усьому свій час…

- Якими джерелами ви користалися коли змальовували образ Сталіна? Це були, серед іншого, чиїсь спогади?

- Працюючи над романом "Війни художників", я вивчив  більше сотні книг, левова частина із яких – спогади. В тому числі спогади людей, що близько знали Сталіна, Гітлера, Берію, Молотова.  Щодо Сталіна  в книзі використані спогади його особистих охоронців Власика, Рибіна, перекладача Бережкова. Кількість опублікованих  спогадів про Гітлера на порядок більша за кількість спогадів про Сталіна.  Це спогади його друга, фотографа Гофмана, секретарок – Крісти Шредер, Герди Крістіан,   міністра озброєнь  Шпеера, друга юності Кубічека. Усіх важко перелічити.  

- Глущенко під час проживання у Франції дружив з Володимиром Винниченком. На сторінках вашого роману згадується, що траплялися доноси на художника, у яких його звинувачували у зв'язках з буржуазними націоналістами. Чи малися на увазі й дружні стосунки з Винниченком?

- Мова йде про вигадане звинувачення Глущенка у буржуазному націоналізмі. Працівник київського відділу НКВС капітан Рехліс, захотів отримати чергову зірочку на погони і вигадав, що Глущенко, приїхавши на Україну, контактував із націоналістами. Рехліс не знав, що Глущенко сам працював на НКВС, причому був агентом найелітнішої служби  – нелегальної розвідки. Якби це було не так, то Глущенко  назавжди зник би у таборах з формулюванням "без права переписки". Але Глущенко довів свою відданість, коли під час роботи за кордоном ходив "під гільйотиною" (у Франції, до війни, за шпигунство гільйотинували), тож розстріляли невдаху Рехліса.

А з Винниченком у Глущенка були особливі стосунки. Вони дружили сім’ями,  так близько, що разом бували на перших нудистських пляжах у Франції. Винниченко вчився малюванню у Глущенка, сумував, що ніколи не досягне його рівня майстерності.  Винниченко не прийняв від’їзду товариша із Франції  в СРСР.  Після фактичної втечі Глущенка, якого ось-ось мала арештувати поліція, Винниченко розірвав із ним усі стосунки. 

- Чи існує насправді графічний портрет Лілії фон Клейст, однієї із головних героїнь роману "Війни художників" — чи це вигадка?

- Ні, портрет не існує. Це вигадка, художній вимисел.  Хтось може сказати, що Глущенко-графік – це теж вигадка. Всі знають в основному його роботи олією. Насправді, це не так. Глущенко гарний графік. Відома підбірка його 12 графічних робіт у стилі "ню" датованих березнем 1928 року. Видавництво "Cusin Pons" тиражувала 132 комплекти цих робіт на японському і голандсьому папері. Кожен комплект мав свій номер. В Україні на почату 90-х п’ятитисячним накладом   була видана копія цієї підбірки. Власне це видання і надихнуло мене на ідею із  графічним портретом героїні.

- Незважаючи на те, що Микола Глущенко — один з видатних українських митців ХХ століття — його зараз рідко виставляють. Це пов'язане з тим, що мало хто зараз має можливість займатися організацією виставок його творів? В кого  зберігаються роботи художника? В 1960-1970-х роках його твори закуповувала дирекція виставок УРСР. Цікаво, чи зберігаються зараз картини Глущенка в фондах Дирекції чи багато вже перепродано?

- Микола Глущенко був дуже плодовитим художником, він міг намалювати картину за один день, а за життя, створив більше 8 тисяч робіт. Вони є практично в кожному обласному музеї і навіть у деяких районних. Величезна кількість робіт на руках у колекціонерів (до кризи його роботи коштували більше 100 тисяч доларів і Глущеко був фактично найдорожчим українським художником).

Я сам був на двох виставках робіт Миколи Глущенка у Національному художньому музеї. Його роботи займали три чи чотири величезні зали. Довоєнних робіт, справді мало, але повоєнних дуже багато. Навіть не уявляю їх кількість.

- Частина архіву Миколи Глущенка й досі закрита для ознайомлення в архівах СБУ?

- Вважаю, що СБУ вже оприлюднило усе що мала. Левова частка матеріалів, що стосується Глущенка знаходиться в Москві. Інформація про нелегальну розвідку – це свята-святих спецслужб.  Дивно, що, узагалі, щось потрапило в Київ.

- Цікаво чи не знаходиться й там альбом з акварелями Гітлера?

- Альбом був подарований Глущенкові під час візиту його в Берлін у 1940 році. Його передав за дорученням фюрера  особисто Імперський міністр Рібентроп. НКВС після повернення Глущенка в Москву взяв його для ознайомлення Сталіним. Хоча Сталін мало розумівся на живописі. Вершина його уподобань – " Два  вождя после дождя" (офіційна назва полотна "И. В. Сталин и К. Е. Ворошилов в Кремле") за  яку він дав Олександру Герасимову Сталінську премію (Герасимов також діюча особа роману "Війни художників").

Словом, Сталін альбом Гітлера погортав і  Глущенкові повернув (нагадаю, тоді Німеччина і СРСР були у дружніх відносинах і мати такий подарунок керівника дружньої держави, не вважалось крамолою).

Коли почалася війна,  НКВС альбом   конфіскував і він зник в нетрях архівів цієї спецслужби. Враховуючи те, що в НКВС ніколи нічого безслідно не зникає, десь в архіві і досі має бути або альбом, або акт про його знищення. Але, звісно, про це ми, враховуючи війну з Росією,  у найближчі роки не дізнаємось.

Цінність альбом має передусім, для глущенкознавців, адже про Гітлера-аквареліста вже все багато сказано. Скажу, що навіть в Україні серед антикварів ходять десятки його робіт. Минулоріч я сам бачив дві підписані Гітлером. Говорять, що вони потім виставлялися, на якомусь аукціоні в Лондоні. Чи справді це акварелі пензля фюрера? Я сумніваюсь, хоча велика кількість подібних речей, дійсно, могла потрапити в Україну під час окупації частини  Німеччини Радянською Армією.

Спілкувалася Анна Лобановська

 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ