- Може я останній дебіл, але я маю задати тобі це питання…

К’юр подивився на мене так, наче вже все зрозумів. Повітря можна було розрізати ножем, настільки воно стало дотичним.

- Чи є шось, про шо ти шкодуєш, шо не сказав Кузьмі за життя???

Неможливо не поважати людину, яка у будь-якій ситуації дивиться тобі у очі. Кузьма завжди розмовляв тільки так. К’юр ментально дуже схожий на свого друга. Тому наші погляди зустрілись і в його очах я побачив сльози.

- Я б сказав йому «Я тебе люблю»… По мужські…

Вперше, за майже 8 років моєї роботи на радіо, відбулася п’ятисекундна пауза не через мою тупість і гальма в голові. Це вперше на моїй пам’яті, коли 5 секунд не варто було нічого говорити. Тут все було чути і без слів.

Після ефіру я сказав К’юру, що то були найвагоміші і найправильніші 5 секунд моєї роботи.

Концерт пам’яті Скрябіна.  Принаймні так було вказано на всіх афішах, релізах і іншій макулатурі. Країна ж розуміла, що це концерт пам’яті Кузьми. Сашко Положинській (Тартак) сказав, що на концерти потрібно ходити за життя. Женя Галіч в своєму інстаграмі зазначив, що «Андрюха порвав би Палац Спорту на шматки. І сумувати точно би не став». Але не сумувати ніяк не виходило. Я чітко розумів, що сьогодні багато хто буде плакати на тому концерті. Я помилявся. Плакали всі.

Палац Спорту. Люди всюди: на фонтані, виповзають із підземки, вивільняють тролейбуси і маршрутки. Хтось в футболці з Кузьмою, хтось із написом Скрябін, хтось в діловому костюмі, а хтось і в шортах з майкою. Але ані соціальний статус, ані зовнішній вигляд ніяк не впливає на розмови. Тема для всіх на сьогодні лише одна.

Небагато людей посміхались. Всі були дуже напружені. Перші сльози зявилися коли в повітря випустили кУльки з написами.

Особливо пригніченими виглядали бариги-перекупи. Квитків на руках було ще багато, але вони нікому не були потрібні. Коли я виходив на площу, мені пропонували за 500. Зрозуміло, що місце було майже в буфеті . Зараз же ціна впала до трьох «бумаг». Людей ставало все більше, але їх не запускали, хоча концерт мав початися о 19-й годині.

З «повним доступом» заходжу спочатку до зали, у першу фан-зону. Одразу поперся на сцену, подивитись на інструменти, світло, і може шось цікаве знайти. Пройшовся і ще раз для себе зрозумів, що по центру сцени, у тому білому промені світла, що вісвічує мікрофон, повинен стояти Він.
Зі сцени пішов за куліси. Першого кого побачив був Сашко Воєвудський. Пам’ятаєте такого??? Не одразу його впізнав. Додав у масі хлопак.

Далі все попливло. Безліч людей і артистів, організатори бігають і верещать, штовханина і матюки. Без того ніяк. Поблизу фуршетних столиків помічаю Дениса Швеца (Антитіла, барабани). Потисли руки один одному, дізнався що грають «Люди, як кораблі». За кілька хвилин підійшов і Тарас Тополя. Пожурив мене за мобільний зв'язок і подьоргав за носа. Отаким нехитрим способом, я отримав акредитацію на презентацію нового альбому гурту Антитіла.

Людей активніше запускають до зали. Аншлаг. Зірки за кулісами починають давати інтерв’ю різним СМІ. Першим до всіх вийшов Тарас Тополя.

Я ж пішов перекинутися кількома словами з Женей Галічем (O.Torvald). До речі, то один з небагатьох наших артистів, що навіть на вулиці завжди поздоровається і спитає «як справи». Він на концерті виконув одну з моїх улюблених пісень Скрябіна – «Бультер’єр». І це був один з найкращих виступів, як на мене. Женька, як ніхто вдячний Кузьмі, який витягнув гурт до Києва і активно допомагав їм перший час. Тому виступ вийшов чесним і щирим.

Інтро. Початок концерту. Першою до людей вийшла Руслана. Їй мабудь було найважче серед усіх виступаючих. За кулісами вона багато плакала. Не хотілося її турбувати, але все-таки підійшов і розповів хто я і звідки. Без зайвих розмов погодилась прийти. За що я їй подякував. Дуже тендітна, маленька і справжня. Постійно тихенько нашептувала «Це несправедливо». Як же я її розумію.

Кілька тижнів тому мені наснився Кузьма. Я в черговий раз прийшов на роботу, а мій шеф сказав, що у нього є важлива для мене новина. Попросив сісти на стілець і «не ругаться». З сусідньої кімнати вийшов Кузьміч. Як завжди з посмішкою. Але не веселою, а такою, знаєте, з вибаченням. Я сидів і плакав. «За що??? Шо я Вам такого зробив, шо Ви зі мною так???». Кузьма підійшов до мене, поклав руку на плече. «Дімас, так треба було». Я сидів, матюкався і плакав і повторював лише одне – «Це несправедливо»… Як же я її розумію.

За день до концерту помер близький друг і клавішник Руслани.

 - Я ніколи людей не просила зі сцени проводжати артистів, але…

Далі вона не змогла говорити. Дякую, Люди, що Всі ВСЕ зрозуміли. Хвилинна овація. Знову зрозумів, що сьогодні буде багато сліз.

Одразу після Руслани на сцену вийшов Фагот з ТНМК. У чорному. Навіть кепка. «Пусти мене». Зал одразу починав підспівувати, що іноді просто зводило з розуму. Змушувало дихати в ритм. З подивом для себе відкрив, що все те море людей – то рідні, близькі… Підійди до кожного і він тебе обійме, підбадьорить, віддасть останні гроші і нагодує, якщо треба. Атмосфера доповнювалась відеорядом, який був ретельно підібраний до кожного виступу. Одразу за Фаготом – вікно, ніч, дощ по склі, світанок.

Кожен артист мав дати інтерв’ю у спеціальній флеш-зоні. Журналістів з фото і відеотехнікою, диктофонами і блокнотами було по 5 на кожного артиста. Я тихенько вичікував в стороні. Коли Фагот відстрілявся з журналістами, підійшов до нього.

- Добрий день. Я Діма. Вчора з Вами у фейсбуці переписувалися.

- Пам’ятаю

Міцне рукостискання. Привітлива посмішка.

-  Моя пропозиція в силі. Ми вирішили працювати так, як те робив Кузьма. Є нагоди вийти в ефір – виходимо. Нема – значить чекаємо і знаходимо.

Обмін телефонами. Ще одне потискання. Щире дякую навздогін. Думав буде складніше. Знову підняв очі догори. Прошепотів: «Дякую, Кузьма». Полетів у флеш-зону чекати наступного артиста для екзекуції.

В цей час на сцені Тарас Чубай (Плач Єремії). Зал співає разом з ним «Птахи». Логічний хід режисера концерту показати на велетенських екранах саме птахів.

- А ми можемо поговорити на вулиці. Курити дуже хочу.

Я так само закурив. Розповів йому про радіо. Посміхається. Дуже осунувся. Виглядає важким. Сказав, що в Києві буває рідко, лишень з концертами, але за пропозицію подякув і сказав, що все може бути.

Дуже хотілося подивитися концерт. Але фізично просте не міг знаходитись в кількох місцях одночасно. Залітав до зали – слухав пів пісні і через всю будівлю назад.

Виступ Марії Бурмаки може сильно і не вразив (співала «Говорили і курили»), але от сама співачка дуже приємна. Довго з кожним журналістом спілкувалася і чекала, якщо в тих щось переставало працювати. Смішні ми іноді, журналісти. Не пише диктофон – дехто червоніє і починає в якійсь неймовірній трясучці вибачатись, паралельно ремонтуючи кляту техніку характерним тряхом або лупцюванням о шось тверде. Після чергової аварії, хтось з пишуче-знімальної братії крикнув: «Та бл*ь». Ніхто навіть уваги не звернув. Всім потрібен ексклюзив.  І всім глибоко до спини в кого які проблеми.

Підходжу на Бурмаки.

- У мене до Вас лише одне питання – чи Ви щось чули про Своє Радіо Андрія Кузьменка?

- Про СРАКу??? Так!!! Він мені ставив на телефоні.

- Чи не хочете прийти на ефір. Я ведучій. Діма

- Юля-я-я-я!!!

Витягує толпи дівчинку і нас двох відводить у сторону.

- Візьми у Дмитрика номер телефону. Він на Сраці працює. – повертається до мене. – Я на 3 дні лечу у Лондон, але до Вас прийду обов’язково.

Юля пише мій номер і каже що теж слухала кілька ефірів. Їй сподобалось. У мене ж в голові: «Працює на Сраці». Більшість країни так. Або через Сраку…

Біжу в зал. Хотів побачити Таріка і почути «Люди, як кораблі». Памятаю Тараса ще з «Шансу». Тоді про себе подумав, що кльовий колектив – буде діло. Він тоді співав власну пісню – «Я незабуду першу ніч». З того часу виріс. У всіх розуміннях. Чудовий друг, чоловік, батько, музикант – і головне щира Людина. Справжній патріот Батьківщини. Активний волонтер. Голос став сильнішим. Останні кілька років уважно слідкую за творчістю хлопців. Був ведучим на презентації кліпу «Невеста», неодноразово був на концертах (дуже раджу, грають потужно), колись навіть мали грати разом, а мій гурт робив кавер на «Невидимку». А цього року у нас навіть в один день вийшли пісні – у хлопців «Завжди моя», а у нас – своя!)

Виступив якісно. Приємно було чути і бачити. Звичайно ж зал допоміг.

Потім на сцені з’явився Сашко Пономарьов. «Сам собі країна». Актуальна пісня у всі часи. Пророчий текст Кузьми лунає над Палацем Спорту. На екранах обличчя шанувальників творчості гурту, що взяті прямо з концертів.

Пономарьова зустрів на вулиці. Велике інтерв’ю давав Каті Осадчій. Вона без гніздечка на голові. Без шапочок і іншого барахла. Витончена баришня. До Пономарьова навіть не хотілося йти. Нічого проти не маю – просто не хотілося.

Франкович на сцені. «Годинника» співає. По «оптимізму» Павлік в нашому шоу-бізі мабуть одразу за Кузьмою розташовується. Завжди усміхнений і веселий. Але в цей вечір мені здалось що занадто. Та не мені судити. У мене інші емоції. Підійшов, привітався. Він впізнав, спитав, як там моя мама.

…Кілька років тому працював я на радіостанції «Європа+. 107.0». Було шоу там таке «АленДеЛондон». Працював разом з ведучім спортивних новин на Новому – Славою Вардою. До нас кожного дня хтось приходив. І Павлік був. З гітарою і «песнями-плясками». Потім коли мав власне ранкове шоу, телефонує мені Віктор Франкович.

- Дим, тут скоро концерт Михайлова. А ко мне в гости Леша Глызин приехал. Он на том концерте тоже петь должен. Можно его к тебе на эфир?

- Виктор Франкович, конечно. Без проблем.

Веселий ефір був. Втрьох співали «Червону руту». Другий куплет ми з Павліком забули, але Глизін на чистій український співав далі. Після ефіру вони мене запросили на концерт Міхайлова. Відмовив. Сказав, що в мене вже вся вода заряджена.

- Может мама?

Це Глизін спитав. Подзвонив мамі. Щастя не було меж. По ітогу, мені видали 3 квитки на Міхайлова (йопті то кілька тисяч гривень), і моя мамочка з подругами з Житомира приїхала на то всьо подивитись. Квиточки прямо перед концертом виніс сам Глизін. Я зафотав моїх дівчат з ним і з Павліком. Добрий дядько. І нічого мені не кажіть…

Спілчуючись з менеджером Павліка щодо інтерв’ю, вирішили, що мені простіше буде набрати його самому. Ну й на тому дякую.

За день до концерту домовились поговорити з Сашком Положинським при нагоді і наявності часу. З Тартаком мав перше професіональне інтерв’ю ще в Житомирі. Він мені тоді ще написав на папірці «Бажаю максимальної творчої самореалізації». До сьогодні бережу. Він співав «Історію». Дуже шкода, що він якось зник з теле- і радіоефірів. За 8 років майже не змінився. Хоча за кулісами мені здався сумним і відмежувся від людей. Тому просто потисли руки і вирішили списатися у ФБ і домовитись з часом про ефір.

Сцена.

Мало хто знав, що Кузьма допомагав нашим військовим. То машини, то гроші в дитячій будинок. Шеф розповів, що під час одного з ефірів Кузьмі хтось зателефонував і сказав, що в одному з тих будинків, діточкам нормальних харчів не вистачає. Кузьміч одразу скинув чималеньку суму на рахунок. А потом зателефонував і спитав чи вистачить на перший час. У відповідь отримав безліч «Дякую».

Вийшли представники АТО. Нагородили батька. Знов сльози. Знов лунало «Дякую».

В той же час у залі з артистами повз мене пропливла Лобода. Шикарна. Нічого не скажеш. Все шо треба подивитись – видно. Але ж не за те її цінують, правда? До людей з окремими гримерками підходити лячно, є шанс, що з усіх сторін мені в голову направлять якщо не пістолети, то як мінімум дулі. А того так не хочеться, якщо чесно…

Виглядала Лобода звичайно приголомшливо, а співала… «Нікому то не треба». Не чув. Тому тут моїх коментарів чекати не варто.

Ще один виступ, який одразу привернув увагу, це «Нас кинули» у виконанні земляка і кума моєї сусідки – Валерія Харчишина. Неповторна енергетика від нього йде – хто не згоден, той не згоден. Пересікався кілька разів з Другою рікою на концертах і різних заходах, тому з впевненістю скажу, що Валерій справжній профі в тому, що робить. І дуже людяний. Всю ту енергетику, і текст підкреслював, як на мене, сильніший відеоряд з телевізорів, в яких в чб показували тих людей, які і кинули.

Ще один плюс Валері за те, шо згадав Шуру і Ростіка, тай взагалі тих, хто мав бути на сцені, але чомусь (а нумо спробуйте самі здогадатись)… «Нас кинули». Символізм?

Потім була виконана пісня «Сука-війна». Співала Маша Гойя. Пісню обожнюю. Виступ проговорив на бекстейджі з Дімою Шуровим (Pianoboy). Він пізніше зіграє і заспіває маловідому пісню «Шампанські очі». В цей час в фуршет-зал забігла одна з оргів з криками: «Пающиеее трусыыыыы! Где трусыыыыыы???» Погигикали. Шуров - приємний і сором’язливий, талановитий до бєспрєдєла.  Не дарма пограв в Океані і разом з Земфірою. Також пообіцяв прийти на ефір. Буду чекати з нетерпінням, бо дуже якісний співрозмовник.

Далі я вперше 3 пісні провів залі, тому що не міг піти просто. Знайшлися «Труси». На сцені хохмічна постанова, яка мені спочатку здалася дикою. Тьотя, з «чьолкой Карлсон», заявила що хтось когось бере чи то за жінку, чи то за чоловіка,  чи все одразу. Поряд з нею стояв пузань в смокінгу і така ж мамзеля. Пузо в неї від вагітності. Фейк. «Якшо ти зрадиш кохана» особливо підспівували чоловіки. Я в той час почав розуміти Кузьму ще більше.  Стосовно саме цього проекту. Дівчатка ж на сцені кидали букєтік, гамселили пузаня і веселили публіку. Щодо співу, доречі. В трусах не копирсався, а от заспівали дуже кльово. Мені сподобалось.

Потім одразу не дали передохнУти Потап і Настя. Настєнька просто Багіня. Виглядала неймовірно. Потап кардинально змінив враження про себе. Особливо за кулісами. Підходжу:

- Драсьте Вам. Про радио Кузьмы слышали что-нибудь?

- Срака что ли???? (киваю у відповідь) – Конечно.

Понимаю Вашу занятость, ну а вдруг эфир как-то организуем???

- Это ж куда-то ехать надо! А я только по большим станциям мотаюсь (с самокритикою, а не сарказмом. Перший плюсик від мене особисто). Но вы ж в интернете вещаете. Давай что-нибудь придумаем, заху..рим (другий плюсик). Ленаааа!!! (вся така ділова дівчина підбігає). Тут радио СРАКА!

Лена в шоці. Очі такі великі-великі.

- Госссспади… Што за название такое???

Пояснював Потап, я стояв мовчав (третій +). Номерами то помінялись, але мені здається, шо на тому все і закінчиться. Якщо це прочитає хтось з наближених до Потапа або і Він сам – переконайте мене, що я не правий.

Так от. Ця парочка змусила вибухнути Палац спорту веселою бадьорою композицією «Ти мені не даєш». Окремо хочу виділити строчку, яку співав Потап – «Теперь, бля…ь НИКТО не поедет в Алупку»(четвертий плюс). Чи то мені почулось??? Наприкінці згадали Кузьму… Настя відправила повітряний поцілунок у небо. Зворушливо.

Ну і звичайно «Танець пінгвіна» від Вані Дорна. Оригінальний, не перероблений. Зал вже не міг встояти і продовжив танцювати все більшою кількістю. Я коли чую цю пісню одразу згадую перехід Театральна-Золоті ворота в Киеві о 8 ранку. Всі реально той танець танцюють. Навіть не здогадуючись про то. Ваня так само як швидко вбіг в Палац спорту, так само швидко і вибіг звідти. Бо навіть журналісти хотіли з ним селфі і автограф. Я проводив його поглядом і про себе сказав: «Дякую». Бо його версія цієї пісні мені, наприклад, подобається не менше.

На бекстейджі дістався до гурту Дзідзьо. Згадали, як співали у мене на ефірі кілька років тому. В нереальних умовах. Із задоволенням прийдуть. Пісню собі підібрали відповідну. «Маршрутка». Їх стиль. Весело, драйовово, по-іншому не вміють – то правда.

На фоні нашої розмови з Дзідзьо сумував Андрій Хливнюк. Він співав «Спи собі сама». До нього я якось теж не вирішився підійти. Наче шось або хтось казав, що не треба. Не знаю… На екранах нічне місто з вікна автівки. Як і у Кузьми. Багато чого з вікна автівки. Кліп «Руїна» одразу перед очима.

Поблизу сцени побачив і зафоткав (може й ніззя???) список хто, за ким і з чим виходить. Коли в залі заграв «Останній танець», багато хто не зрозумів, хто на сцені. Я з їх числа. Відкриваю Вам лише прізвище – Діденко. Може комусь стане легше.

За мною в той час розминалася Оля Полякова і дівчата з її підпляски. Кажуть що непогано виступили (Хлопці-олігархи).

Поки зганяв на перекур пропустив Братів Гадюкиних з «То мое море» з відео Львова і його мешканців, і повернувся на апогей вечора і концерту. Суто моя точка зору.

«Мам». Музиканти грають, Кузьма співає. Стою серед моря людей і плачу. Плачу так само, як і те море. Живе, дихаюче, море, яке змушує цінити і вирити, жити і діяти. Море, яке Кузьма наповнив собою так, що воно виходить за межі берегів… Наповнив змістом, простотою, щирістю і добротою, словом і любов’ю до всього, що ми повинні вважати справжнім і дорогим. Руки тремтіли, поки намагався засняти на відео те море. Дякую, Люди за справжні, неприкриті емоції… Дякую, Люди, що Ви навіть не намагалися ті емоції заховати. Дякую, Люди, за людяність…

Після цієї пісні вже нічого не хотілося. Але я ще побачив «Мовчати». Білик і Вакарчук. Можно я залишу це без коментарів??? Не ображаючи ані Ірину, ані Святослава.

Вийшов на вулицю. Закурив. Присів на той фонтан. Поряд сила парочка. Розговорилися. Вони з Дніпра. Дав візитку, щоб могли слухати те, що любив Кузьміч. Попросили розповісти трохи про нього… Знов закурив. Подякував за те, шо послухали і пішов додому. В палаці спорту ще співала Наталка Могілевська, Олег Собчук, а потім і всі разом. Я ж в цей час набрав маму…

Не дивлячись на те, що я побачив не дуже приємні речі за кулісами, які мені здалися просто несумісними з тією подією, заради чого всі зібрались, я для себе з того залу виніс одне єдине. Воно ж, мабуть, для мене і найголовніше –

Люди, залишайтеся Людьми

Намагайтеся завжди залишатися Людьми

Вчить інших бути Людьми                                                                                

Такими, як Андрій… І якщо у нас це вийде, якщо ми зможемо пересилити себе, якщо ми почнемо думати в вірному напрямку, якщо ми принаймні захочемо цього, то Кузьма знов заспіває для всіх – Дякую, Люди!!!

Автор: Дмитро Єгоров

(програмний директор порталу "Свое Радио", ведучій)