Спостерігаючи за тим, як російський "Газпром" прокладає "Північний потік – 2" до Європи, і за тими, хто поспішає у цій справі підставити йому плече,  мимоволі згадуєш застереження Карла Маркса, що капітал готовий на будь-що задля отримання надприбутку. 

Жив би Маркс у наш час, то й бачив би, як капітал ще й не зважає на будь-які кордони, національні інтереси та навіть нехтує законодавством. І не переймається наслідками, за які розплачуватиметься якщо не все людство, то значна його частина. Так, як це стається сьогодні на наших очах у деяких куточках нашої землі, зокрема і в Європі, коли зусилля широко відомого "Газпрому" з її "газового завоювання" підтримала правляча коаліція у ФРН, яка підготувала законопроект, пропонуючи ратифікувати поправки до Газової директиви ЄС без застереження, що операторами газопроводу і постачальниками блакитного палива з третіх країн до ЄС повинні бути незалежні одна від одної компанії. Як кажуть цнотливі дівчатка, "якщо не можна, але дуже хочеться, то можна…"

І хоча законопроект, як відомо, не набрав необхідної кількості депутатських голосів (133 за необхідних 355), однак це не означає, що його ініціатори не досягнуть бажаного, тобто що російський "Газпром" не почне одноосібно забезпечувати Німеччину газом в обхід України, аби разом з іншими західними компаніями-партнерами уникнути передбачених у такому випадку  збитків.  Адже в  прокладання цієї "газової нитки" тільки німецькі компанії вклали вже 2 млрд євро! Саме ж постачання російського газу до Німеччини, як офіційно повідомлялося в одній з німецьких газет, стрімко зростає останнім часом і два роки тому вже становило 35%. То чи слід дивуватися, що та ж Німеччина почала перейматися наданням Данією дозволу на прокладання у своїй зоні частини такого газопроводу? До слова, якби данська  енергетична агенція не дозволила цього "Газпрому", то видатки на будівництво "Північного потоку – 2" збільшились би на 660 млн євро, а перетворення ФРН на основний європейський газовий хаб (а отже, отримання капіталістичних надприбутків) відкладалося б на більш пізній час. До слова, за формою власності цей газопровід належить "Газпрому" і частково фінансується п’ятьма польськими підприємствами, що саме йому і належать, – Shell, Engie, OMV, Wintershall и Uniper. Але ж, як бачимо, "голову задля надприбутків розбили", тобто Данія не встояла і змилостивилася над заможними прохачами – "Газпромом" і його німецькими однодумцями у справі примноження капіталів.

Зупинити діяльність цього "конгломерату" зробив спробу  Антимонопольний комітет Польщі. Його рішення оштрафувати "Газпром" на значну суму за це будівництво аналітики вважають серйозним кроком, що ще повинен продемонструвати й одностайність країн вже якщо не ЄС, то принаймні Європи Східної. Та зась, бо й у цьому "східноєвропейському ланцюжку" виявилася "іржава ланка" - Угорщина, яка також мріє про дешевий для себе газ, сподіваючись на певну "знижку" внаслідок гучних, схожих на сепаратистські, закидів до України, які підхоплюють деякі українські нардепи.  І навіть більше, угорський прем’єр вже на спільній прес-конференції з російським президентом 30 жовтня намагався, як кажуть,  зберегти обличчя і уточнював, що стосунки Угорщини з Україною не варто "розглядати у російсько-угорському контексті", оскільки офіційний Будапешт обстоює свої національні інтереси.

Що ж, можливо це так і насправді можна було сприймати, якби знову ж таки перед цим він не обговорював з російським президентом отримання "Газпромом" дозволу на прокладання вже газопроводу "Турецький потік", що, оминаючи Україну, постачатиме природний газ до Європи, в тому числі до Угорщини, яка використовує протягом року щонайменше 10 млрд кубометрів. До слова, Угорщина ще й домовляється з Росією про кредит у 10 млрд євро і про отримання для своєї атомної електростанції у Паксі двох реакторів. Плани у Будапешта наполеонівські, що дає підстави для наступного висновку: хоч як ми не поступалися б йому в його вимогах чи не погоджувалися у двосторонніх домовленостях, а в кінцевому рахунку до згоди з ним ми не дійдемо ніколи. У Будапешта з’являтимуться  до нас все нові й нові претензії, і так буде доти, поки він вестиме якісь перемовини з Москвою, вимолюючи для себе економічні преференції. Це прояв того, вищезгаданого, готового на все капіталу, який, на перший погляд, хоч і не  стосується Марксового вислову про 300% прибутку, але цілком може стояти поруч з ним завдяки… цинізму, який характеризує поведінку наших сусідів задля досягнення бажаної мети.

Щодо цього у мене лише одне запитання: якщо Будапешт так опікується  своїми співвітчизниками з Закарпаття, то чи зважає він на наслідки своїх дій? Адже допомагаючи Росії оминути Україну в постачанні Європі природного газу, тим самим Будапешт робить всій внесок у подорожчання комунальних тарифів для українських громадян, які згодом будуть змушені їх сплачувати. Робитимуть це і ті, про кого нині непокоїться Будапешт як про своїх співвітчизників – закарпатців. Ось тоді варто буде нагадати ті слова, що прем’єр-міністр В. Орбан сказав на нещодавній прес-конференції: "Ми не сподіваємося вирішити питання за один раз, тому що очевидно, що ця проблема, яка є, її коріння скоріш у внутрішній політиці Угорщини, аніж у стосунках між Україною і Угорщиною". Якщо так, то чому сьогодні Україна повинна бути толерантною до вимог своєї "принципової" сусідки і слухняно їх виконувати?   

Та повернімося до "Північного потоку – 2" і згадаймо, про що з цього приводу казав заступник держсекретаря США Д. Саллаван на слуханнях у комітеті з іноземних справ Сенату США, пояснюючи, чому перешкоджання будівництву є першочерговим завданням Сполучених Штатів: "Це будівництво є формування Росією залежності для контролю (країн ЄС). Закінчення будівництва цього другого трубопроводу забезпечить (Росії) величезний важіль тиску". Якщо це так, як вважають у США, то їх зусиль для зупинки будівництва або не вистачило, або взялися вони за цю справу занадто пізно. Сподіватимемося, що не спеціально… Але і казати, що Росія "посадить Німеччину на газову голку", як застерігають у США, я б також не поспішав. Навіть тому, що російська і німецька економіки різні за своїми "калібрами". І тут, швидше за все, не просто бажання німців отримувати від росіян природний газ, а намагання самих росіян втулити такий газ надійному покупцеві без посередників, щоб мати з такої оборудки постійний дохід,  яким не доведеться ні з ким ділитися. І заодно подолати масу можливих перешкод на дипломатичній арені, якщо вони колись виникатимуть. Зрештою, якби США насправді прагнули допомогти Україні, зупинивши будівництво трубопроводу "Північний потік – 2", то чому б було не вдатися  до старого і перевіреного способу: запровадити санкції безпосередньо щодо тих компаній, які прокладають трубу, і щодо тих банків, які надали компаніям кредити для такої роботи? Знову горезвісні "300%"?       

І ще запитання: хто ж у такому разі перейматиметься подальшою долею нашої, української, газотранспортної системи, довжина якої понад 37 тисяч кілометрів і до якої входить 73 компресорні і 1400 газорозподільчі станції, коли так званий альтернативний "Північний потік – 2" гарантуватиме російсько-німецькому партнерству надприбутки? І чи повинні ми тішитися різними постановами іноземних судів, якими ті реагують на звернення представників України щодо наших втрат від різних "викрутасів" Кремля? Замість прямої відповіді наведу кілька подій, що відбулися і відбуваються останнім часом. Так, тристоронні газові перемовини у Брюсселі за участю представників ЄС, Росії і України закінчилися нічим. Тобто домовленостей про транзит і про пряме постачання російського газу в Україну, від якого вона відмовилася у 2015 році, не досягнуто. Не допомогли в цьому і двосторонні зустрічі з українською і російською делегаціями заступника президента Єврокомісії у справах Енергосоюзу Мароша Шефчовича. 

Слід так розуміти, що "Газпром" таки відмовлятиметься від транзиту природного газу по українській ГТС і  використовуватиме "Північний потік – 2" разом з "Турецьким потоком". Таким чином він не лише матиме доходи і не ділитиметься з "Нафтогазом України" за транзит, але й не витрачатиметься на ремонт газотранспортної системи, якою нині володіємо ми як спадком від колишньої радянської держави.  За великим рахунком, ми нині є свідками, коли вичерпався той так званий запас міцності, що дістався нам від СРСР, а про заміну його ніхто з нас так і не подбав. Напевно, тому, що кожен новопризначений керівник "Нафтогазу" цікавиться передусім своєю заробітною платнею. А вже потім постачанням для України  природного газу, тарифами для населення і виробничими потужностями, перемовинами з постачальниками чи посередниками у такій справі.

Щоправда, майже непоміченими залишилися слова одного з українських експертів з економіки щодо ситуації, яка склалася в Україні з газопостачанням. Більш парадоксально, сказав експерт, що такий стан прав ніби й задовольняє самих українців, які жодного разу з 2015 року не виходили на протести проти інспірованого КМУ зростання тарифів. Можливо, експерт не розуміє того, що усвідомлюють наші пересічні громадяни: такі протести будуть вигідні перш за все росіянам, які намагаються не виконувати постанови міжнародних судів про виплату Україні мільярдних компенсацій, пропонуючи натомість свої умови. З приводу цього влучно висловився виконавчий директор "Нафтогазу України" Ю. Вітренко: "Вони (росіяни-газпромівці) називають це "розмовами". Росіяни кажуть, що для того, аби справжні перемовини розпочалися, Україна повинна піти на певні поступки. Ці поступки, крім того, що вони певним чином принизливі, абсолютно не логічні для України… Який сенс нам відмовлятися від реальних 3 млрд доларів?"

 І на закінчення ще раз згадаємо Карла Маркса. "Гарантуйте  прибуток у десять відсотків, – зауважував вчений, – і капітал згоден на будь-які дії. За прибуток у двадцять відсотків він пожвавлюється, за п’ятдесят відверто готовий розбити собі голову, за сто відсотків він нехтує всіма людськими законами, а за триста  немає такого злочину, на який він би не наважився, навіть якщо йому загрожуватиме шибениця".

Як бачимо, нічого в цьому світі не змінюється, тобто все – старе, як світ. Тож, панове,  Маркса читати таки корисно...

Михайло Флешар